М. Коцюбинський.
Михайло Коцюбинський. Новела «Іntermezzo»
Початок твору
|
«Лишилось
тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так
утомили і не давали спати».
|
Цитати:
|
1. «Життя безупинно і невблаганно іде на мене,
як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінчається
власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов
повітря крізь вікна і двері, як води приток у річку. Я не можу розминутися з
людиною. Я не можу бути самотнім. Признаюсь: заздрю планетам, вони мають свої
орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди
стрічаю людину».
2. «А люди
йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й
сторонні – і всі кричать у мої
вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди
своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: «Тут вхід не
вільний!»
3. «Врешті ми вдома. Білі стіни
будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий
зелений двір – закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь
двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було
тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».
4. «Мене втомили люди. Мені докучило бути
заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.
Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що
смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій».
5. «Ходиш мiж людьми, як мiж вовками. Одно – стережешся. Скрiзь настороженi вуха,
скрiзь простягннi руки. Бiдний в убогого тягне сорочку iз плоту, сусiд в
сусiда, батько у сина».
6. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не
маю».
7. «Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони
в темнотi жеруть один одного. Як нам
світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»
8. «Він (селянин) говорив
про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок
кидав на поле пісню, а я стояв і слухав, і щось тремтіло
в мені…
«П’ятеро діток голодних чомусь не забрала
гарячка».
«Раз на тиждень б’ють людину в
лице».
«Найближча людина готова
продати».
«Між людьми, як між вовками».
9. «Коли лежиш в полі лицем до неба і
вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а
небесне».
10. «…життя безупинно i невблаганно
iде на мене, як хвиля на берег. Не тiльки власне, а i чуже».
11. «Ти й тут несеш до мене свої
страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може бiльше вмiстити».
12. «Поїзд летiв, повний людського гаму.
Здавалось, город витягує в поле свою залiзну руку за мною i не пускає».
13. «Хто знає, що робиться там, де людина не
може бачити...»
14. «Так добре було б стати «нічим»
– безгласним, непорушним спокоєм».
15.
«Сонце! Я тобі вдячний… Я п’ю
тебе, сонце, твій теплий зцілюищй напій, п’ю, як дитина молоко з
матерніх грудей, так само теплих і дорогих. Навіть коли ти палиш –
охоче вливаю в себе вогняний напій і п’янію від нього…»
16. «Ти тільки гість в житті моїм, сонце,
бажаний гість, – і коли
ти відходиш, я хапаюсь за тебе. Ловлю останній промінь на хмарах, продовжую
тебе у вогні, в лампі, у фейєрверках, збираю з квіток, з сміху дитини, з очей
коханої. Коли ж ти гаснеш і тікаєш від мене – творю твою подобу, даю наймення їй «ідеал» і
ховаю у серці. І він мені світить».
17. «Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку
порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони,
заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а
коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню».
18. «Cтулились краями дві половини – одна зелена, друга блакитна – й замкнули у собі сонце, немов перлину».
19. «Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все
накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий
туман, – Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано
наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди,
буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з
рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідне
звисає мокрий язик з ікластої пащі».
|
Кінець твору
|
«І ти,
зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли,
пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони
бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі,
наладжені, вона вже грає...»
|
Михайло Коцюбинський. Повість
«Тіні забутих предків»
Початок твору
|
|
«Іван був
дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою
була Анничка.
Не знати, чи то
вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на
високій кичері(1), чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван
все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече
розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі».
|
Марічка Гутенюк
|
|
Марічка у творі
показана як дуже добра, ніжна, палка дівчина, вона щиро віддана лише коханій
людині – Івану.
1. «Але в Івановій
пам’яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що,
скривджене ним безневинно, повним довір’я рухом подало йому половину цукерка».
2. «Марічка теж вже
ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись».
3. «Вона їх
(співанок) знала безліч. Звідки вони з’явились – не могла б розказати. Вони,
здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її
грудях…»
4. «Марічка і сама
вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої
коліна і потиху гойдалася в такт. Її круглі литки, опалені сонцем і од колін
голі до червоних онучів, чорніли під полою сорочки, а повні губи мило
ламались…»
5. «Вона давно вже
була Іванкова, ще з тринадцяти літ».
|
Іван Палійчук (коханий Марійки)
|
|
Іван дуже любив
природу, завжди відчував глибокий духовний зв’язок із нею, з малих років був
дуже вразливою дитиною з чутливою душею:
1. «Іван був дев’ятнадцятою
дитиною в гуцульській родині Палійчуків».
2. «Дивиться перед
себе, а бачить якесь далеке і не відоме нікому або без причини кричить. Гачі
на йому спадають, а воно стоїть серед хати, заплющило очі, роззявило рота і
верещить».
3. «Коли Іванові
минуло 7 літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів
знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає
каня, з чого повстала зозуля… Знав, що на світі панує нечиста сила, що в
лісах повно лісовиків…»
4. «Тепер Іван уже
легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий
черес і пишну кресаню».
5. «Марічка любила,
коли він грав на флояру. Задуманий все, встромляв очі кудись поза гори,
неначе видів, чого не бачили другі…»
6. (після смерті Марічки) «Блукав по лісі, поміж
камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг
прогнати його в село. Люди гадали, що
він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їх кохання та
смерть, які розійшлися по горах».
7. (одружився на Палагні) «Як
дитина для мами – такою була для нього худібка. весь час, всі думки займала
турбота про сіно, про вигоди маржинці, щоб не заслабла, щоб хто не зурочив…»
8. «Чи він кохав
Палагну? Така думка ніколи не займала його голови. Він ґазда, вона ґаздиня, і
хоч дітей у них не було, зате була худібка – чого ж ще більше?»
|
Палагна (дружина Івана)
|
|
На відміну від ніжної, вразливої та романтичної Марічки, Палагна постає
як доволі вульгарна, приземлена, меркантильна жінка.
1. «Його Палагна
була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з грубим голосом і волосатою
шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові
хустки та дорогі згарди…»
2. «Палагна сама
сідлала свого коня і закладала червоний постіл в стремено так гордо, неначе
всі гори належали тільки до неї».
3. «На
добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала повна й червона, курила
люльку, носила пишні шовкові хустки, а на воластій шиї блищало в неї стільки
намиста, що челядь із заздрощів аж розсідалась».
|
Юра (сусід Івана, коханець Палагни, мольфар (чарівник))
|
Образ Юри набуває гіпертрофованих
фантастичних рис: він своїми чарами керує хмарами, впливає на життя та
здоров’я людей. Через пристрасну закоханість у Палагну вдається до чар, які
підточують здоров’я Івана.
«Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник
і мольфар [злий дух, чаклун]. У своїх дужих руках тримав сили небесні й
земні, смерть і життя, здоров’я маржинки (худоби) й людини, його боялись, але
потребували всі».
|
Щезник (злий дух)
|
«На камені, верхи, сидів щезник, скривив гостру
борідку, нагнув ріжки і, заплющивши очі, дув у флояру».
|
Чугайстир (добрий лісовий дух)
|
«Він був без одежі. М’яке темне волосся покривало все його тіло,
оточувало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді й звисало на грудях… Се
був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей од нявок. Він
був смертю для них: зловить і роздере».
|
Нявка (міфічна лісова дівчина, мавка)
|
Нявка – істота, у котрої в спині діра, через яку видно всі нутрощі, ці істоти начебто
з’являлися у вигляді людей і заманювали своїх жертв у різні пастки.
(Зустріч Івана із нявкою під виглядом Марічки):
«Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим
знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку
вперед, щоб не побачить криваву діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і
все, як се у нявки буває».
|
Кінець твору
|
|
«Тугий скруцак з рушника, мокрий і
замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед
реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст
двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим
обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.
На грудях тихо бряжчали мідяні гроші,
скинуті добрими душами на перевіз.
Під вікнами сумно ридали трембіти». Жовтень
1911, Чернігів
|
Коментарі
Дописати коментар