Цитати з твору Л. Костенко "Маруся Чурай".

Ліна Костенко. Роман у віршах «Маруся Чурай»

                                                                                                       І. Р. Мельник

Початок твору

ЯКБИ ЗНАЙШЛАСЬ НЕОПАЛИМА КНИГА Розділ І Влітку 1658 року Полтава згоріла дощенту. Горіли солом’яні стріхи над Ворсклою. Плавились бані дерев’яних церков. Вітер був сильний. Полум’я гуготіло. І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попіл спалених паперів − всіх отих книг міських Полтавських, де були записи поточних судових справ. Може, там була і справа Марусі Чурай?

Маруся Чурай

1. − Вона ж свій злочин визнала прилюдно! Бо, як до Гриця, мертвого, припала, казала все − як зілля те копала, як полоскала, як його варила і як уранці Гриця отруїла. Вона ж співала, наче голосила, на себе кари божої просила. Співала так, як лиш вона уміла! А потім враз − неначе заніміла… 2. Підсудна слізьми очі не зросила, І милосердя в права не просила. 3. …що має бути карана на горлі, на шибениці, значиться, обвісшена. 4. А що в житті потрібно ще мені? Одбути всі ці клопоти земні. Оці останні клопоти одбуть, іти туди, куди мене ведуть, − аби одбути, все уже одбути, − і щоб не бути, щоб уже не бути! 5. Усіх Скорбящих Радості... Я рада. І що мене найбільше веселить, − коли так душу  випалила зрада, то вже душа так наче й не болить… А ця тюрма − оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь. 6. Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю, виходить полк без пісні у похід! 7. Чомусь згадались ночі на Купала... Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне. А серце ще таке безоборонне, таким співаю срібним голоском!.. 8. Питаю: − Мамо, це вода цілюща? Скропити рани − тато оживе? 9. Я не забуду, тату, вас ніколи. Хоч як було, і голод, і зима, − спасибі вам, дали мене до школи, де дяк учив і грамоти, й письма: Козацька школа, крита очеретом благенькі стіни, плетені з лози, на піввікна заплющена заметом три лави, стіл, псалтир і образи. Аз-буки-вєді… Що тоді я відала? Не осягла й глибокості письма. Ішла додому − снігом пообідала. Аз-буки-вєді…Голод і зима. А я все жду. Та не така й біднесенька. Не думай, Грицю, справді не така. Бо я чекаю не кого, а месника. Я ж лицаря чекаю, козака. 10. − Якщо загинеш, буду я вдовою. Чи й ти, не знаю, любиш так мене. А я вже,  Грицю, їден дух з тобою, хай ми вже й тілом будемо одне. 11. Прив’язала баклагу йому до сідла. Недалеко, лише до воріт, провела. Ну, бо хто ж я йому, ні сестра, ні жона. Засміюся при всіх, а заплачу одна. 12. А вже пішли про мене й поговори. Знов потяглися тоскні вечори. 13. Бобренчиха про Марусю: − Введи у дім дружину собі, ладу. То ж має бути рибка золота. Яку ж полегкість і яку розраду внесе у хату пасмурниця та? Пісні у неї − то велика-туга, а серце в неї горде і трудне. Твоя любов до неї − то недуга. Видужуй, сину, пожалій мене. 14. Хіба то дівка? То ж таки ледащо. Усе б співала. Боже упаси! Ми вже й без неї з’їхали нінащо, а з нею геть вже зійдемо на пси. Та й те сказати, − що вона співає? Сама собі видумує слова. Таких дівок на світі не буває, хіба для цього дівці голова? Які там «Засвіт встали козаченьки» А цілий полк співає. Дивина. Це щось для дівки, сину, височенько. Не вірю, щоб складала це вона. 15.  А я піснями біль тамую. Увечері, бувало, сидимо, −задумаюсь, затихну, засумую. Пряду печаль... Співається само: «Повій, вітре буйнесенький, звідкіль тебе прóшу. Розвій, вітре, мою тугу, що на серці ношу!» Співалося. А ті все не вертались, що зáсвіт встали в похід з полуночі. Слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі. Любились ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить. 16. Покаялась. Прощення попрохала за те, що дуже грішною була: одного разу матері збрехала, одній сусідці сіль не віддала. 17. Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє. Я ту отруту з розпачу зібрала. Я змалку знаю, де яке зело. Мені це ще од баби перейшло, − її вважала  відьмою Полтава. 18. − На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса. − Ну, от скажіте, людоньки, навіщо такій убивці та така краса? 19. −  А це як хто. Я маю іншу гадку. Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця, − а так би й зняв би шапку. На смерть іде, − а так би й поклонивсь. 20. − Кого ти любиш, Іване? Мене чи свою пам’ять? Красива я була, правда? Схожа на свою матір.Смілива я була, правда? Схожа на свого батька. Співуча я була, правда? Схожа на свій народ. А тепер моє обличчя зведене судомою болю. Вмираю від сухот. Сама від себе вже вмерла… Оце, що від мене лишилось, то, власне, уже не я. 21. Ти любиш не цю, Іване. Ти пам’ять свою кохаєш. Щасливий будь нею, Іване. Бо пам’ять завжди твоя. Моє життя − руйнóвище любові, де вже ніякий цвіт не процвіте.

Гордій Чурай (батько Марусі)

1. Бо у Полтаву із того походу ніхто живий тоді ще не вернувсь. Чутки ходили, що Павлюк не виждав, що ті Кумейки − то кривавий сніг. Що хто там здався, тільки той і вижив. А батько ж наш, він здатися не міг. Він гордий був, Гордієм він і звався. Він лицар був, дарма, що постоли. Стояв на смерть. Ніколи не здавався. Йому скрутили руки і здали. 2. Що з Павлюка, живого, шкіру здерли. Що з ним взяли ще четверо старшин. Що проти того, як вони умерли, І суд страшний не здасться вже страшним! А потім їхні голови на палях повиставляли в полкових містах. Людей зганяли. Мати моя впала, і крик замерз у неї на вустах. 3. Маруся: ..Ішов − кобзар у нас через Полтаву… І раптом чую: «Орлику... Чураю» Я оніміла. «Орлику... Чураю!..» Як я тоді наплакалась вночі! Усе ввижалось: «Орлику Чураю, Ой забили тебе ляхи у своєму краю!» Все думала: хоч би ж було спитати, хто склав слова про нього, про той край. Що був же він ріднесенький мій тато, а от тепер він − орлик, він Чурай. Тепер він з нами в радості і в сумі. Збагнуло серце вражене моє: пішов у смерть − і повернувся в думі, і вже тепер ніхто його не вб’є. І десь в ті дні, несміло, випадково, хоч я вже й пісню склала не одну, печаль моя торкнула вперше слово, як той кобзар торкав свою струну. 4. Маруся про батька й матір: Та й батько теж удатний був на вроду. А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий. Звела їх доля, наче, в нагороду за те, що мали незглибимі душі. Було, дивлюсь та й думаю: «Ой нене, який у мене тато!» − або знов: що я колись як виросту, і в мене, і в мене буде отака любов! 5. Чураїха про чоловіка: Чурай, той так: побачив свою долю, − ось ти, ось я, тепер нас буде двоє. А що у мене стіни голі, − повісим костю саджені пістолі та килим з дірком. І у курені з тобою буде солодко мені. Хіба наш батько ласий був на гроші? Хоч таляр він у вузлик зав’язав? Хіба ж не ви були в Золотоноші єдине золото, яке він там узяв? 6. −  Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші. Ти кажеш − батько, а життя біжить. Наш батько − з тих, що умирали перші. А Гриць Бобренко − з тих, що хочуть жить.

Чураїха (мати Марусі)

1. Чужа душа − то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа − то тихе море сліз. Плювати в неї − гріх тяжкий, не можна. 2. За крок до смерті, перед вічним сном, одного прόшу: у мою дитину не кидайте словами, як багном! 3. Маруся про матір: Я пригадала матір молодою…  Вона у мене, як була молодша, була предивна, як на людський глузд. Було, сльозами набрякають очі, вона ж сміється кутиками вуст. Таке обличчя чи така вже звичка, а голосочок! − чистий, мов кришталь. Така була красива молодичка, вуста сміються, а в очах печаль. Вона й мені казала: − Як не буде, не скигли, доню, то великий брид. Здушили сльози − не виходь на люди. Болить душа − не виявляй на вид. Свідки на суді:

Параска Демиха

В таких походах куля обминула, не подолала вражеська рука, щоб де? аж дома! дівка підманула, струїла геть такого козака! І от лежить у гробі в чорнобривцях, на смерть убит. А тая чарівниця... Фесько 1. Цю дівчину разів, мабуть, із вісім коло млина вночі я спостеріг. Над Ворсклою з небіжчиком стояла. Ну, тобто він ще був живий тоді… А якось бачу − щось майнуло з греблі. Шубовснуло − аж зойкнула вода. А я ж туди і ніг не дотереблю. Ну, думаю, втопилась, от біда. То добре, що Іван тут нагодився та витяг із води напівживу. 2. Тоді Бобренчиха становила інших осіб, числом сімнадцять, а з тих сімнадцяти має п’ять, котрі до присяги годні будуть. Ну, ті сказали, що Маруся − відьма, що у Полтаві гіршої нема, що всі це знають, і по ній це видно, і що вона ж співала і сама: «Котра дівчина чорні брови має, то тая дівчина усі чари знає». Уміє перекинутись в сороку, а то виходить з комина, як дим. Семен Горбань (війт у Полтаві) Горбань сказав, що й сумніву нема. Звичайно, вбивство. Та іще й нецнóта. Він, як Горбань, вважає зокрема: їй треба дьогтем вимазать ворота! (Тут принагідно варто зауважити, що дьогтю він мав, справді, предостатньо, оскільки він, як виявилось потім, «з комори мєской потай дьоготь крав», за що і був поставлений пред врядом. А втім, і згодом він ще війтував. І вже аж гетьману Дем’яну Многогрішному уже аж на полковника Жученка устиг іще й «крамулку» довести).

Посланець до Мартина Пушкаря від Хмельницького Ця дівчина... Обличчя, як з ікон. І ви її збираєтесь карати?! А що, як інший вибрати закон, − не з боку вбивства, а із боку зради? Ну, є ж про зраду там які статті? Не всяка ж кара має буть незбожна. Що ж це виходить? Зрадити в житті державу − злочин, а людину − можна?!

Яким Шибилист

Про Грицька Бобренка: Та він же їй як рідний син і досі, у них і виріс там на шпориші. Вона ж свою дитину годувала та вже й сусідську бавила, чужу. Бобренчиха ж тим часом воювала − за курку, за телицю, за межу. Все нíколи. То в них і повелося: сьогодні ситий, бо учора їв. То те дитя й на ноги зіп’ялося, і розуму дійшло у Чураїв. Коли ж у Гриця вибилось навусся і Чураївна стала на порі, то полюбилась хлопцеві Маруся, − могли б лише радіти матері. Воно на те й заходилось спочатку. Грицько пішов тим часом у похід. Попідростали верби і дівчатка, − про це в суді, можливо б, і не слід, − але ж Маруся так його чекала, такі літа одна перебула! Нікому ні руки не шлюбувала, ані на кого й оком не вела. Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому. Від того кидавсь берега до того. Любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в бога і продавати душу сатані.

Грицько Бобренко (коханий Марусі)

1. Козак Бобренко, на ім’я Григорій, єдиний син достойної вдови, котора зараз у такому горі, що не схилить не можна голови, − чотири годи бувши у походах, ні в чім нагани жодної не мав. Був на Пиляві, і на Жовтих Водах, і скрізь, де полк Полтавський воював. А це улітку повернувсь додому, в хазяйство, підупале за війну, і, як годиться хлопцю молодому, хотів ввести у дім собі жону. Отож нагледів дівку, собі рівну, дізнавши, певно, що і він їй люб, Грицько посватав Галю Вишняківну, повзявши намір брати з нею шлюб. Чурай Маруся, що його любила, любила, справді, вірно і давно, тоді його із ревнощів убила, підсипавши отруту у вино. Чи це свідомо, чи під впливом хвилі, як не було, а ревнощі − це сказ. Так стався злочин. Хлопець у могилі. І от стоїть убивниця пред нас. 2. Галя Вишняківна: А він такий, що він брехать не буде. Грицько був чесний, не якийсь бабій. Він сам казав, що вже її забуде. У домі в нас він був уже, як свій. Оце увосень мали ми побратись. 3. Маруся: Таке було гарнесеньке хлоп’ятко. Цікаве. А ласкаве, як телятко. Хороший хлопчик, трохи шалиган, усе збивав шоломи шелюгам. Усе, було, ми разом, все ми разом − пірнаєм в річку і по кручах лазим. Шукаєм глоду, пасемо корову, у гилки граєм, в цурного квача. Або за зиму довгу, вечорову, начешем з коней шерсті для м’яча. А ще ми з Грицем внадилися змалку у дідову Галерникову балку. Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі. 4. Маруся: Біднесенький, намучився зі мною. Веселий був, а я була сумною. Ласкавий був, розгублений і добрий. Зайшов за мене, як за чорний обрій. Гукав мене, а я вже не озвалась. Заплутався, − сказала: вибирай. А в нього ж серце навпіл розривалось. А він Бобренко. Він же не Чурай. 5. А Гриць не так. То розум десь не татків: − З’єднаєм що, нестатки до нестатків? Багатому і діти чорт колише, а бідному і янгол не рідня. А як землі нам мати не одпише? А ще ж стягтися треба й на коня. Подбати мушу про якусь копійку. Весілля мушу справити, ая. То ж був один, тепер нас буде двійко. Аж мати раз не втерпіла моя: − Що ти все: мушу, мушу, мушу, мушу?! Земля, земля... А небо твоє де? Як будеш так розношувати душу, вона, гляди, із совісті спаде. 6. А він прийшов тоді з-під Берестечка. Страшна поразка душі всім пекла. Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка. Гіркі думки не сходили з чола. Приходив рідко, лагідний не дуже. Все курить, курить, люлька на губі. Такий зробивсь, не прозирнеш у душу. Якийсь чужий, − мені чи вже й собі? А якось каже: − Щастя треба красти. 7. А я такий, я матір поважаю. Я впоперек їй слова не скажу. 8. Вже й Гриць мені повторював: − Затям, любов любов’ю, а життя життям. 9. Маруся: − Не вірте, мамо! Гриць такий хороший. Він клявся, мамо, що навіки мій. − Ой доню, доню, в їх до смутку грошей. То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій. − Але то ж − Гриць. І я. То ж ми із Грицем. Та він же в світі отакий один. Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар. І що для нього гроші, мамо? Дим. 10. А Гриць іде, задумався уголос: −  За ці літа де я не побував! Був на Пиляві і на Жовтих Водах, під Корсунем і Збаражем був теж. Которий рік, а я усе в походах. А ти все ждеш, біднесенька, все ждеш. 11. Було, питаю: − Що воно за диво? Під Берестечком бився ти сміливо. Під Зборовом також і над Пилявою своє ім’я ти не покрив неславою. І тільки у домашньому бою сміливість раптом втратив ти свою. 12. А він і сам себе не впізнає. − Не смійся, − каже. − Так воно і є. Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні. Коли я йшов, Марусю, у повстання, я твердо знав, що ти уже моя, що це любов і перша, і остання, що не знесе ніяка течія мене убік. Що я уже нікому, нікому в світі так не поклянусь. Що з тих боїв, з таких боїв! – додому я вже навіки інший повернусь. Бо вже таке підняв на свої плечі, такою кров’ю в битвах освятивсь, що всі оті домашні колотнечі мене вже не засмокчуть, як колись. 13. Маруся: Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. А там треба тільки женитись. Ото женився − і все. 14. Над Іквою потрапив я в полон. Як нас вели, до сідел прив’язавши, той шлях страшний, те крякання ворон мені у пам’ять врізались назавше. Вночі я втік. Лишатись було згубно… І я пішов, бо я ішов до тебе, бо ти мені світила, як зоря. Але ж вернувся у ту саму хатку. І знов потоки материних сліз. І почалося все спочатку. Кінець ти знаєш. 15. І сам не знаю, − щоб одну кохати, а другу в церкву до вінця вести! 16. Він танцював із Галею, і в танці мов щось топтав і нищив чобітьми. Воно було на танець і не схоже, ті корчі мук у синім кунтуші. Аж хтось тоді сказав: − А не дай боже так танцювать навиворіт душі! 17. − Себе, Марусю. Не дивись вороже. Мені ті дні повік не одболять. Тут двоє матерів, твоя і Божа. Хай нас на шлюб вони благословлять. Людей накличем, зробим перепросини, щоб знали всі, хто чеше язиком. Марусю, чуєш, зараз, ще до осени, поберемось та й вступимо в закон. Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка, і хтось когось в мені не впізнає. 18. Відступник я. Нікчемний я і ниций. Але ти любиш і тому прости. Життя − така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти? 19. «Як не хочеш, моє серце, Дружиною бути, То дай мені таке зілля, Щоб тебе забути. Буду пити через силу, Краплі не упущу. Тоді я тебе забуду, Як очі заплющу...»

Бобренчиха (мати Грицька)

1. Ускаржаюся Богу і вам на Марусю, що вона, забувши страх божий,  отруїла сина мого Григорія. І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер, на здоровлі перед тим не скорбівши, през отруєння і през чари бісовські. − У мене син одинчичок, панове, і запечалля на душі одне, одна у серці шпичечка тернова, − не дай же бог, у прийми дремене! 2. − Ну, добре, як воно вам ув охоту, то діло ваше, хоч воно і гріх. Ви, мати, знавши отаку нецноту, чого тоді ж не розлучили їх? − Щоб у заміжніх погубив підметки? Чи, як чернець, скоромився мирським? Чи щоб пішов до Таці Кисломедки, котра тягалась бозна-де і з ким! 3. Маруся про Бобренків: Бобренки, ті не дуже бідували. Вони в оренду землю віддавали. У Кривохатках хатка та нова − єдина, може, хатка не крива. Але й жили! Душили копійчину. У дві душі робили без спочину. Як тих людей двох доля спарувала? Там завжди сварка висіла, як чад. Бобренчиха не те щоб хорувала, ні, то вже вдача. Все, було, невлад, все їй не так, і чоловік, і хата. Все щось болить, то груди, то живіт. Така була висока і цибата, як чапля з Перещепинських боліт. Все скаржилась, ходила якось боком. Кляла Бобренка на усі лади. А ненаситна! − що нагледить оком, то дзьобом так і вихопить з води. Жили од нас за третім перелазом. Мій батько співчував йому, невдасі. Вони іще й парубкували разом, і поженились десь у одночассі. На Дмитра десь. А вже десь на Варвари прийшов Бобренко, похиливши гребінь: «Знайшов собі ти дівчину до дари, а я ускочив під дурного греблю». І в нього кров козацька закипала, і стугоніли в пам’яті шаблі. Вона ж його як в землю закопала, і він притих, заборсався в землі. Та й став домашніх хоругов хорунжим. Не піднімав очей на Чурая. Пішов би з військом у похід, − так грунт же. Струснув би з себе той хомут, − сім’я. Все гнав думки, мулькі та недоречні. Та, наробившись, храповито спав. Погладшав, запузатів, постатечнів і втратив серце до козацьких справ. А якось їхав через Ворсклу возом, чи задрімав, чи так не додививсь, і в Іордань, затягнену морозом, вночі з конем і возом проваливсь... Бобренчиха лишилася вдовою, лютіша стала до роботи вдвоє. Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть, − уся пішла в роботу і у злість. Така уже зробилась, як Яга. Все на курей накрикує: "Гай-га!" 4. А в неї завжди пісенька одна: − Чого сидиш? Одвик хазяйнувати. Мені б оце невістку молоду. А то все мати, мати, мати, мати! Чи я коли хоч помочі діжду? От ти прийшов з великого походу, а не приніс ні слави, ні добра. Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду. Та й не туди, що я уже стара. Все дивишся, та якось наче здалеку. Все думаєш, і лікоть на столі. То все небесні, сину мій, мигдалики. А треба жити, сину, на землі. Тече повітка. Хата занехаяна. Підмокло сіно. Поламався віз. Все просить рук. Усе кричить хазяїна. І грошей, грошей треба позаріз! − Чого ви, мамо, є в нас, слава богу,хліб і до хліба, поле і воли. − Якби ти взяв ще дівчину не вбогу, то, може б, якось ми і прожили. В тії Марусі що не слово − нáсторч. Таж там росте на хаті кропива. Мені таку невістку ані нá оч, ні нá оч, сину, поки я жива! − А що покрив я дівчину неславою? Не буде, мамо, доля нам сприять. А гроші? Он, у горщику під лавою, ще й попелом притрушені, стоять. − А то твої? Чи ти доклав старунку? Чи ти укинув таляр хоч туди? Ну що ж, іди, бери свою чаклунку, бо гроші є у матері, − веди! 5. Така мені від тебе, сину, дяка. Живу, роблю, гарую цілий вік. Та все ж одна. Тягну, як шкапиняка. Коли живий іще був чоловік, то ми удвійко гарували з татом. Ми працею вкладалися в грунти, ставком себе примноживши і садом. А чим примножив по хазяйству ти? Що я ж тебе не тільки виглядала, я ж у землі сиділа тут, мов кріт. Я ж кождий гріш призбираний складала. Та то ж не гроші, то ж кривавий піт! Іди, женись, хай буде не по-людськи. Але як пустка свисне у печі, то, наплодивши злиднів, голопуцьків, не посилай до баби по харчі. Щоб так і знав: як сходитиму з світу, то не лишу тобі і заповіту. Все одпишу на церкву й монастир, − на всю Полтаву будеш багатир!

Галя Вишняківна

1. А господиня пишна і огрядна. А Галя трусить килими та рядна. Одна статура в матері і в доньки − обидві круглі, наче карахоньки. 2. Такі пухкі у Галі рученята, коса білява, куца і товста. Як реп’яшки, зелені оченята і пишно закопилені вуста. Глуха до пісні, завжди щось спотворить. Все вишиває прошви подушóк. Ще як мовчить, − нічого. Заговорить, − гостренькі зуби − чисто ховрашок. Ото як вийде, як заграє брівками, очима стрельне і туди, й сюди, у чобітках із мідними підківками, зелений верх, козлові переди. І сниться хлопцям − придане горою, комори, скрині, лантухи, вози! А понавколо свахи ходять роєм, а зверху Галя котить гарбузи... 3. А може, саме таку дружину треба козакові, − до печі і до городу, до коней і до свиней, і до ради, і до поради, і вночі до любові? Таку м’якеньку і теплу, як перестиглу грушу, щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась. Приніс чоловік додому свою потовчену душу, а жінка, як подорожник, до всіх виразок приклалась. Що в неї й хата не хата, а так − прикалабок раю. У неї − на двох глупóти, у нього − розум на двох. У цьому твердому світі він, може, ніякий скраю, зате як прийде додому, − для жінки він цар і бог. 4. Воно ж, товкуще, навіть не завважить, − пече, скубе, затовкує та смажить. Б’є в килими, неначе в тулумбаси, та промиває кишки на ковбаси. А заспіває − хиже та дрібне, − мов по тарелі ложкою шкребне!

Вишняк (батько Галі)

1. Ти Вишняківна. Рід у вас гучний. Таких родів не густо у Полтаві. Твій батько, Галю, чоловік значний. У нього жінка ходе в златоглаві. Він не якийсь. Він сам собі Вишняк. У нього скроні в срібній папороші. Буває так, що слава на дурняк, а в нього слава за великі гроші. Йому добро саме іде у двір. І сад рясний, і нива хлібодарна. Він не який визискувач чи звір, він просто вміє взяти запівдáрма. Він посідає греблі і поля, у Церкву ходить майже щосуботи Хто − за Богдана, хто − за короля. А він − за тих, которії не проти. Як він уміє красно говорить! Які у нього займища і луки! Вся Україна полум’ям горить, він і на цьому теж нагріє руки. Де треба, вчасно притамує гнів. Де треба, скаже правди половину. Щасливий дар. Мій батько так не вмів. Він знав одне — боротись до загину. А цей примружить плетиво повік, все розміркує, зважить, не погребує. Твій батько, Галю, мудрий чоловік. А може, хтозна, може, так і треба − у всіх оцих скорботах і печалях, у всіх оцих одвічних колотнечах − і чураївські голови на палях, і вишняківські голови на плечах. 2. Вишняк ішов угору все та вгору. Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

Іван Іскра

1. Підвівся Іскра, полковий обозний, син Остряниці Якова, Іван. (Загине теж, в бою заживши слави, в недовгім часі після Пушкаря, вертаючи до попелу Полтави з посольства до московського царя). Увесь блідий, аж під очима чорно. − Я прόшу, люди, вислухать мене. Багато слів страшних тут наговорено. Ніхто не говорив про головне. Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це − голос наш. Це − пісня. Це − душа. Коли в похід виходила батава, − її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам. Ще тільки вирок − і скінчиться справа. І славний рід скінчиться − Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її? 2. Іван узяв ту руку, мов крижину: − Ходім зі мною, доленько, ходім. Якби мені ти стала за дружину, яка б то радість увійшла в мій дім! … У церкву підем. Піп нас обвінчає. Весілля справим. Пушкаря позвем. Як не полюбиш, в мене вистачає на двох любові. Якось проживем. 3. Маруся:  Прощай Іване, найвірніший друже, шляхетна іскро вічного вогню!

Лесько Черкес

1. Лесько сказав: − Кого в цім ділі шкода, так це Івана Іскру. То — козак. Таке нещастя хоч кого знеможе. Це ж можна тут рішитися ума. Любив же він Марусю, не дай боже! Тепер сидить, лиця на нім нема. 2. − Та що це, люди? Дівчину на муки?! − Лесько як вийме шаблю з-під поли. Тоді Леськові заломили руки і до дверей із вряду повели. 3. Він тільки зблід і гýбу закусив, та так судейських з себе і струсив: − Ви, канцілюги, у чорнилі пальці, бумажне кодло, воло набивне, хватальники, в походах небувальці, кого взялись подужати... мене?! Та навпростець, в єдиний плиг, спрожогу, − такого хлопця вдержати хіба? − поміж люди проклав собі дорогу та по столу навідліг як вруба! 4. − Полковнику! Мечі оттакелецькі щербилися об шаблю об мою. Шоломи турські, панцирі шляхетські Лесько Черкес розрубував в бою!.. 5. Лесько утне ще штуку не одну. Він потім стане побратимом Разіна − Леськом Хромим. Загине на Дону. 6. Черкес. Питає: − Люди! Був же такий звичай? − коли вели на страту козака, виходить дівка, вкутавши обличчя, що він не бачить навіть і яка, і каже: − От що, я з ним поберуся! І віддавали ж смертника таки. А що, як я врятую так Марусю?! − То ти ж не дівка, тут же навпаки. В якій же ти їм з’явишся подобі? І що їм скажеш? Ні, не віддадуть.

Богдан Хмельницький

1. ...Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє старшин − у рубцях, у кривавому клоччі − прямо із бою − говорили про бій на Дніпрі. Писар Виговський сидів над листами поточними. Кожної миті хитнутись могли терези. Гетьман підписував ще один лист до Потоцького. Гетьман приймав посла від Карач-Мурзи. 2. Лист від Хмельницького Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина. Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот. Її пісні − як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот. Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні, − що помагає не вгашати духа, як не співцями створені пісні? Про наші битви − на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, − та це ж не що, а пісню задушить!» − «За ті пісні, що їх вона складала, за те страждання, що вона страждала, за батька, що розп’ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола, − не вистачало б городу Полтаві, щоб і вона ще страчена була! Тож відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того. А суддям я таку даю нагану: щоб наперед без відома мого не важились на страти самочинні, передовсім освідчили мене про кожну страту, по такій причині, що смерть повсюди, а життя одне».

Мартин Пушкар (полтавський полковник)

Пушкар сказав, що так-то воно так. Не шануватись дівчині негоже. Але ж і з Гриця добрий був лайдак. Тут, товариство, дьоготь не поможе. Бо незалежно, що то за пиття і що там мовить злість тисячоуста, − не хто ж, а він звів дівчину з пуття. І то була любов, а не розпуста. Нехай простить і та, і друга мати, а їхні діти учинили зло. Грицько зцурався дівчини такої! Доп’яв біди, земля йому пером. Такої кривди парубок накоїв, що не могло це скінчитись добром. Але ж, мабуть, ми правди не зурочим, що світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі? Людській душі цей злочин осоружний. Не виправдання навіть і любов. Дожитися, щоб так погиб хорунжий, що ніяк похилити хоругов! І хто ж убив хорунжого? Дівчина! А як по ньому тужить! Як вдова. Он подивіться. Є ж якась причина. То вже стоїть людина нежива. І голова у нього над плечима була як вежа в шапці сивини. Ще не старий. І славу мав, і силу. (Про нього потім думу іскладуть. Мине сім літ − і голову цю сиву Виговському на списі подадуть).

Ярема Вишневецький

А он уже й видніє з далини столиця Вишневецького − Лубни. Там жив Ярема, син Раїни, страшний руйнатор України. Упир з холодними очима, пихатий словом і чолом, душа підступна і злочинна, закута в панцир і шолом. Уломок лицарського роду, мучитель власного народу, кривавий кат з-під темної зорі, отам він жив, на Замковій горі. З гори тієї, що стоїть, висока, в кільці річок і копаних канав, лубенський родич краківського Смока у нашу землю кігті увігнав. Бенкетував, сідав на шию хлопу, пускав дівчат по світу без коси. Стріляв козуль, возив пшоно в Європу і на поташ випалював ліси. Загарбав край, неначе відумерщину, і брав за все − живе і неживе. За дим, за торг, ставщину, сухомельщину, спаснé, гребельне, з воза, рогове. Обклав податком вулики, броварні, степи, луги, левади запосів. В монастирях, обладнаних під псарні, святі ченці удержували псів. Тримав усе оружною рукою. Був кам’янішйй од своїх твердинь. Горіли села, кров лилась рікою, коли тікав степами на Волинь...

Цитати з твору

1. Це як у пісні: «Ой у полі три криниченьки. Любив козак три дівчиноньки, чорнявую та білявую, ще й рудую препоганую». І було йому дуже сутужно. Рудої, правда, не було. Була чорнява та білява. Смалив до двох, то й попалив халяви. Якісь новини? − Обступає ворог. Богдан козацтво стягує під Білу. Потрібна поміч. І потрібен порох. Потоцький йде назустріч Радзивіллу. Під Білу Церкву стягнуто полки. Палає Київ, знищено Триліси. У вас же он як гинуть козаки! 2. − У вас, у нас. Ви Січ, а ми Полтава. У вас правá, ми ж − охоронці прáва. У вас за вбивство кара там яка? − Козак сказав: − А проста. Як по злóбі козак уб’є, не дай бог, козака, − живого з мертвим ув одному гробі! − А тут, бач, інше. Тут все навпаки. Погиб козак од женської руки. 3. А запорожці − люди без круть-верть, все кажуть щиро на своє копито. Якби ми ремигали, як воли, якби ми так чесали язиками, то вже б давно Вкраїну віддали, не мавши часу бути козаками. 4. Той монастир недавно збудували. Там дзвони є на різні голоси. Його Пушкар з Іваном фундували, раніш були ліси там та ліси. 5. ...І увійшли ми в київські ворота. Чогось так тихо, мов пройшла чума. І каже дяк: − Згадай про жінку Лота. Не озирайся. Києва нема. Я озирнулась. Я не скам’яніла. Я не дала пролитися сльозам. Отак пройшло тут військо Радзивілла! −В руїни вулиць заточився храм. Дзвіниця − мертва. Обгоріли крони. І все німе − і гори, і Поділ. В Литву до себе вивіз наші дзвони литовський гетьман Януш Радзивілл. Покинуті, попалені, похмурні стоять двори, базари, винокурні. Сади стоять, примерлі од пожежі. Людей немає. Коні не іржуть. Лиш на валах необгорілі вежі стирчать у небо. Попіл стережуть. Оце мій Київ, це моя вітчизна. Залиті кров’ю київські вали. Ой люди, люди, божа подобизна до чого ж ви цю землю довели?! … І каже дяк: − Як у часи Батиєві. Пішли у землю люди в Києві.

Дід Галерник

Там дід живе, той самий дід Галерник, немрущий дід, самітник і химерник, що, років двадцять бувши у неволі, уже ж коли вернувся, а й тепер, що не різьбить, − у нього мимоволі подібне до манесеньких галер. Ложки, ковганки, різні голянички, миски косарські з вухами, сільнички. А вже таку різьбовану і ловку ніхто, як він, не зробить салотовку. То винесе в Полтаву, то по селах (як не замети, звісно, й не дощі). Отож в турецьких дідових галерах Полтава і затовкує борщі.

Кінець твору

Дівчата вчора берегом ішли, та й заспівали: «Ой не ходи, Грицю». А я стояла... Що ж мені, кричати?.. Які мені сказати їм слова?.. Дівчаточка, дівчатонька, дівчата! Цю не співайте, я ж іще жива.