11 клас. Українська література. Тарас Шевченко

Тарас Шевченко.

«Заповіт» («Як умру, то поховайте…») (1845)

 

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій, Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Як понесе з України У синєє море Кров ворожу... отойді я І лани і гори –

Все покину, і полину До самого Бога Молитися... а до того Я не знаю Бога. Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. І мене в сем’ї великій, В сем’ї вольній, новій, Не забудьте пом’янути Незлим тихим словом.

 

 

Поема «Катерина» (1839)

 

Початок поеми

«Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, Жартуючи кине; Піде в свою Московщину, А дівчина гине».

Катерина

1. «Не слухала Катерина Ні батька, ні неньки, Полюбила москалика, Як знало серденько. Полюбила молодого, В садочок ходила, Поки себе, свою долю Там занапастила. Кличе мати вечеряти, А донька не чує; Де жартує з москаликом, Там і заночує. Не дві ночі карі очі Любо цілувала, Поки слава на все село Недобрая стала». 2. «В тебе дочка чорнобрива, Та ще й не єдина, А муштрує у запічку  Московського сина. Чорнобривого придбала... Мабуть, сама вчила...» 3. «Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі?» 4. «Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя-долі дати». 5. «Обізвався старий батько: "Чого ждеш, небого?" Заридала Катерина Та бух йому в ноги: "Прости мені, мій батечку, Що я наробила! Прости мені, мій голубе, Мій соколе милий!" 6. «Далеко, небого?" "В саму Москву, Христа ради, Дайте на дорогу!" Бере шага, аж труситься: Тяжко його брати!.. Та й навіщо?.. А дитина? Вона ж його мати!» 7. «Де ж Катруся блудить? Попідтинню ночувала, Раненько вставала, Поспішала в Московщину; Аж гульк – зима впала». 8. «Прийми, боже, мою душу, А ти – моє тіло!" Шубовсть в воду!.. Попід  льодом Геть загуркотіло».

Москаль Іван (коханий Катерини)

1. «Прийшли вісти недобрії – В поход затрубили. Пішов москаль в Туреччину; Катрусю накрили». 2. «Обіцявся чорнобривий, Коли не загине, Обіцявся вернутися. Тойді Катерина Буде собі московкою». 3. «Любий мій Іване! Серце моє коханеє! Де ти так барився?" Та до його... за стремена... А він подивився, Та шпорами коня в боки. "Чого ж утікаєш? Хіба забув Катерину? Хіба не пізнаєш? Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я Катруся твоя люба. Нащо рвеш стремена?" …"Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!" "Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!" "Возьмите прочь!» 4. «Несе йому сина. Несповита, заплакана Сердешна дитина. "Осьде воно, подивися! Де ж ти? заховався? Утік!.. нема!.. Сина, сина Батько одцурався!» 5. «Дає гроші Івасеві, Дивується пані. А пан глянув... одвернувся.. Пізнав, препоганий, Пізнав тії карі очі, Чорні бровенята... Пізнав батько свого сина, Та не хоче взяти».

Батьки Катерини

«Сидить батько кінець стола, На руки схилився; Не дивиться на світ божий: Тяжко зажурився. Коло його стара мати Сидить на ослоні, За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні: "Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара? Де світилки з друженьками, Старости, бояре? В Московщині, доню моя! Іди ж їх шукати, Та не кажи добрим людям, Що є в тебе мати. Проклятий час-годинонька, Що ти народилась! Якби знала, до схід сонця Була б утопила... Доню моя,Що ти наробила?.. Оддячила!.. Іди ж, шукай У Москві свекрухи. Не слухала моїх річей, То її послухай. Іди, доню, найди її, Найди, привітайся, Будь щаслива в чужих людях, До нас не вертайся!»

Івась (син Катерини, маленький байстрюк)

1. «Що зосталось байстрюкові? Хто з ним заговорить? Ні родини, ні хатини; Шляхи, піски, горе... Панське личко, чорні брови.. Нащо? Щоб пізнали!» 2. «Пита пані, як зоветься? "Івась", – "Какой милый!»

Кінець поеми

Берлин рушив, а Івася Курява покрила... Полічили, що достали, Встали сіромахи, Помолились на схід сонця, Пішли понад шляхом.

 

 

Тарас Шевченко. Поема «Сон ( У всякого своя доля…)» (1844)

Початок поеми
У всякого своя доля І свій шлях широкий, Той мурує, той руйнує, Той неситим оком	За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину.
Сон: Україна
Рай		Пекло
Летим. Дивлюся, аж світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зострічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все-то те, вся країна Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зострічає...		Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! А онде під тином Опухла дитина, голоднеє мре, А мати пшеницю на панщині жне… То покритка попідтинню З байстрям шкандибає, Батько й мати одцурались Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! А панич не знає, З двадцятою, недоліток, Душі пропиває!
Сон: Сибір
Рай			Пекло
Лечу, лечу, а вітер віє, Передо мною сніг біліє, Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота. Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги.			Аж слухаю – Загули кайдани Під землею...  Заворушилася пустиня. Мов із тісної домовини На той остатній Страшний суд Мертвці за правдою встають. То не вмерлі, не убиті, Не суда просити! Ні, то люди, живі люди, В кайдани залиті. Із нор золото виносять, Щоб пельку залити Неситому!.. То катаржні.
Рай		Пекло
І знов лечу. Земля чорніє. Дрімає розум, серце мліє. Дивлюся: хати над шляхами Та городи з стома церквами, А в городах, мов журавлі, Замоштрували москалі; Нагодовані, обуті І кайданами окуті, Моштруються... Далі гляну: У долині, мов у ямі, На багнищі город мріє; Над ним хмарою чорніє Туман тяжкий... Долітаю — То город безкраїй. Чи то турецький, Чи то німецький, А може, те, що й московський. Церкви, та палати, Та пани пузаті, І ні однісінької хати.		І зробився Я знову незримий Та й пропхався у палати. Боже мій єдиний!! Так от де рай! Уже нащо Золотом облиті Блюдолизи; Палати, палати Понад тихою рікою; А берег ушитий Увесь каменем. Дивуюсь, Мов несамовитий! Як-то воно зробилося З калюжі такої Таке диво?.. Отут крові Пролито людської — І без ножа.
Микола І (цар із дружиною)
аж ось і сам, Високий, сердитий, Виступає; обок його Цариця- небога, Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога, Та ще, на лихо, сердешне Хита головою. Так оце-то та богиня! За богами – панства, панства  В серебрі та златі, Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті!.. Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку, Хоч півдулі, аби тілько Під самую пику.   Цар цвенькає; А диво-цариця, Мов та чапля меж птахами, Скаче, бадьориться. Довгенько вдвох похожали, Мов сичі надуті.		Неначе з берлоги Медвідь виліз, ледве-ледве Переносить ноги. Та одутий, аж посинів, Похмілля прокляте Його мучило. Як крикне На самих пузатих – Всі пузаті до одного В землю провалились! Він вилупив баньки з лоба – І все затрусилось, Що осталось; мов скажений, На менших гукає – І ті в землю; він до дрібних– І ті пропадають! Він до челяді – і челядь, І челядь пропала; До москалів – москалики, Тілько застогнало, Дивлюся я, що дальш буде, Що буде робити Мій медведик! Стоїть собі, Голову понурив, Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний. Я аж засміявся.
«Раз добром нагріте серце    Вік не прохолоне!»
Петро І та Катерина ІІ
От я повертаюсь – Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! А на коні сидить охляп, У свиті – не свиті, І без шапки. Якимсь листом Голова повита. Кінь басує – от-от річку, От... от... перескочить. А він руку простягає, Мов світ увесь хоче Загарбати. Хто ж це такий? От собі й читаю, Що на скелі наковано: Первому – вторая Таке диво наставила. Тепер же я знаю: Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доканала  Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою?
Кінець поеми
Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям. Не здивуйте, Брати любі, милі, Що не своє розказав вам, А те, що приснилось.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тарас Шевченко. Поема «Кавказ» (1845)

Початок поеми
«За горами гори, хмарою повиті, Засіяні горем, кровію политі. Споконвіку Прометея  Там орел карає, Що день божий довбе ребра Й серце розбиває. Розбиває, та не вип'є Живущої крові, – Воно знову оживає І сміється знову. Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.	Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога. Не нам на прю з тобою стати! Не нам діла твої судить! Нам тільки плакать, плакать, плакать І хліб насущний замісить Кривавим потом і сльозами. Кати знущаються над нами, А правда наша п'яна спить».
«І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!»	«У нас же й світа, як на те – Одна Сибір неісходима! А тюрм! а люду!.. Що й лічить! Од молдаванина до фінна На всіх язиках все мовчить. Бо благоденствує!»
І тебе загнали, мій друже єдиний, Мій Якове добрий! Не за Україну, А за її ката довелось, пролить Кров добру, не чорну. Довелось запить З московської чаші московську отруту!
Кінець поеми
О друже мій добрий! друже незабутий! Живою душею в Украйні витай, Літай з козаками понад берегами, Розриті могили в степу назирай. Заплач з козаками дрібними сльозами І мене з неволі в степу виглядай. А поки що мої думи, Моє люте горе Сіятиму, – нехай ростуть Та з вітром говорять. Вітер тихий з України Понесе з росою Мої думи аж до тебе... Братньою сльозою Ти їх, друже, привітаєш, Тихо прочитаєш... І могили, степи, море, І мене згадаєш.

 

Тарас Шевченко. Послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…» (1845)

Цитати:
Початок послання
І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає –	Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жни́ва!
1. Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну…  2. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. 3 . Нема на світі України, Немає другого Дніпра… 4. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. 5. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших...  6. Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя.	7. Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. 8. Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. 9. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. 10. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. 11. Обніміте ж, брати мої,                Найменшого брата – Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.
Кінець послання
І забудеться срамотня    Давняя година, І оживе добра слава,       Слава України, І світ ясний, невечерній   Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!