11 клас. Укр. л-ра. П. Куліш. "Чорна рада".

Пантелеймон Куліш.

Роман «Чорна рада» (хроніка 1663 року)

 

Початок роману

«Навесні двоє верхових наближалися до Києва Білгородським шляхом. Де їхали полковник Шрам із сином. Полковник був сином поволоцького попа, вивчився на попа, але потім пішов до козаків».

Хмарище (хутір Череваня)

«А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул – рублена башта під ґонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота, густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень і вночі сподівайсь лихого гостя – татарина або ляха. Так над ворітьми у башті було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом – гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора – годящий вал».

Світлиця Череваня

«Світлиця в Череваня була така ж, як і тепер буває в якого заможного козака (що ще то за луччих часів дід або батько збудовав). Сволок гарний, дубовий, штучно покарбований; і слова з святого письма вирізані; вирізано і хто світлицю збудовав, і якого року. І лавки були хороші, липові, із спинками, та ще й килимцями позастилані. І стіл, і божник із шитим рушником округи, і все так було, як і тепер по добрих людях ведеться. Одно тілько диво було в Череваня таке, що вже тепер ніде не зуздриш. Кругом стін полиці, а на тих полицях срібні, золоті й кришталеві кубки, коновки, пляшки, таці і всяка посудина, що то на війні поздобувано. Іще ж по стінах висять і їх шаблі, пищалі під сріблом, старосвітські сагайдаки татарськії, шитії золотом ронди, німецькі гаркебузи, сталеві сорочки, шапки-сисюрки, що вкриє тебе залізною сіткою – і ніяка шабля не візьме».

Іван Шрам (на прізвище Чепурний)

1. «По одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду – старий козарлюга».  2. «Був він син паволоцького пана, по прізвищу Чепурного, учився в Київський братській школі і вже сам вийшов. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряницею, то він устряв до козацького війська, бо гарячий був чоловік…. і не всидів би у своїй парафії, чуючи як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями». 3. «Iванець був собi не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу i шанобу…» 4. «Тоді ж «пошматовано його вдовж і впоперпек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище». 5. «Однією його турботою було «...як би Вкраїну на добру дорогу вивести», і плакав  над її долею («Він єдиний раз заплакав від того, що Вкраїна розірвана надвоє», хоч за двома старшими синами, які полягли під Смоленськом, сльозинки не зронив. Навіть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловік пророкував, що той помре своєю смертю, відповідає: «Нехай лучче поляже од шаблі і од кулі, аби за добре діло, за цілість України, що ось розірвали надвоє»). 6. Смерть Ш.: «Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря, окаянний його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й … повелів йому серед обозу військового голову одтяти».

Петро Шраменко

1. «Був щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік перечорнити і золоту свою славу гряззю закаляти». 2. «Чи той се Шраменко, що переплив Случ пiд кулями? Їй-богу, я й досi дивуюсь, що таке молоде, да таке смiле! Пробравсь у лядський табор, убив хорунжого й корогов його принiс до гетьмана…».

3. «Добрий козак; по батьковi пiшов. Одвага велика, а буде довговiчний, i на вiйнi щасливий: нi шабля, нi куля його не одолiє, – i вмре своєю смертю…». 4. «Вiн добрий був син i щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, нiж панотця навiк преогорчити i золоту свою славу гряззю закаляти…»

Михайло Черевань

1. «…був тяжко грошовитий, да й веселий пан із козацтва, що збагатились за десятилітню війну з ляхами… доскочив собі незчисленного скарбу, та після війни й сів хутором коло Києва» «…не любив ніяких сварок; … бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить». 2. «…а Череваня таки й любили, i шановали, бо був козак друзяка: уже кому чи яка нужда, чи що, то зарятує й визволить…»

Меланія Череваниха (дружина Череваня)

«Череваниха, молодиця свіжа й повновида, пряма, як тополя, – замолоду була дуже хороша.

Леся Череваниха (донька Череваня)

1. «А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє… І що вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті – усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить». 2. «Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справдi годилось би сказати: «У хатi в неї, як у вiночку; хлiб випечений, як сонце; сама сидить, як квiточка». 3. «Чи заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi – усе не так, як хто iнший: так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить…»

Гвинтовка

Матвій Гвинтовка – найближчий із оточення Брюховецького. Одружившись із польською княгинею, запроваджує все в своєму маєтку на шляхетський лад, стає жорстоким, знущається з дружини. Він лицемірний, підступний, зрадою отримує звання ніжинського полковника:  1. «А посеред двору в Гвинтовки стояв стовп, і в стовпу усе кільця, то залізні, то мідні, то срібні. Ото знак, що  простий козак або посполитий в’яжи коня до залізного, а хто значний козак, до то мідного; як же хто рівня господареві, так той уже до срібного. 2.  «Гвинтовка наче іншим чоловіком зробився. Знав він його замолоду добре. Жвавий був козак. Як було пустить Хмельницький по Польщі загони, то вже ніхто дальше його не пробереться; і говорять було козаки: «О, далеко наша Гвинтовка досягає!» І чи вже в компанії, чи що, так Гвинтовка друзяка, да й годі. Тим-то й полюбив його Черевань і сестру в його засватав. От же й тепер він, бачся, той же, да ні: усе в його стало якось хистко, і слово його хоть і бойке, да не таке тверде й щире, як правдиво козацьке слово. Простий був чоловічина Черевань, а й йому стало розумно, що тут щось да не так».

Настя, княгиня, дружина Гвинтовки

1. «Ще була молода і хороша, тілько бліднолика пані. Зараз було видно, що се не нашого пера пташка. Не та в неї хода, не та й постать, да й українська одежа якось їй не припадала. А гарна, чорноброва була пані». 2. «Хотів притьмом довести перед Шрамом, що  в його жінка все одно, що служебка, хоть би вона була сто раз княгиня. І так, як мертве нехотя устає на чарівницький поклик з домовини, так тая княгиня…  увійшла до світлиці на грізний поклик свого чоловіка. І так, як  молода рабиня у старого, сивобородого турчина служить, і тремтить, і низько покланяється, так і та нещаслива княгиня, догоджаючи свойому чоловікові, низько вклонилась гостям і почала застилати стіл скатертю. А руки ж то білі, ніжнії, засукані по-хазяйськи по лікоть, здаються чистішими од скатерті і ніжнішими од миткалевих рукавів – сіяють крізь вечірню тінь, як свіжий снігранком надворі. Чи на те ж вони виховані, випестовані, щоб, покинувши високі князькії замки, застилати стіл козакові?»

Кирило Тур

1. «…здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима…»  2. «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного». 3. «Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнiї розмови, як той козак iз своєю жiнкою, а, надумавшись сам собi, сiв на коня, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене ледачого, та й гайда на Запорожжє…» 4. «Добрий він, і душа щира, козацька, хоч удає з себе ледащицю і характерника. Да вже без юродства в їх не буває» «…був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадало за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густі брови аж геть піднялись над тими очима, і – враг його знає – глянеш раз: здається, супиться, глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх». 5. «А в нас над усе – честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава, а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже».

Яким Сомко

«…був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної, був високий, огрядний собі пан, кругловидний, русявий, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі, і вже чи ступить, чи заговорить… Жартів не любив. Щирий і незлобливий був лицар, да все ж як і допечуть йому, то стережись тоді кожен».

Іван Брюховецький

«Чоловік сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові, протоптані, і пучки не видно. Хіба по шаблі можна б догадатися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловічок простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату».

Божий чоловік (старий кобзар)

«Темний він був на очі, а ходив без проводиря, у латаній свитині і без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж робив із тими грішми? Викупив невільників із неволі. Іще ж до того знав лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може він помагав своїми молитвами над недужими, а може і своїми піснями, бо в його піснях лилась, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теєто, за все поважали його козаки, як батька: і хоч би попоросив у кого останню свитину з плечей на викуп невільника, то й йому оддав усякий».

Дід Пугач

1. «Як ось увійшов до світлиці батько Пугач, старий, довгоусий дідуган, із своїм чурою. У простих сімрягах, а сорочки чорні, як сопуха».  2. «Дехто з козаків називає його „січовим дідом”, тому в романі він виступає охоронцем козацьких звичаїв, він за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб в Україні не було „ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого”. На чорній раді спочатку підтримує Брюховецького, але коли зрозумів, що Іванець зневажає традиції козацтва, то рішуче пориває з ним».

Василь Невольник

«Справді … був собі дідусь такий мизерний, мов зараз тільки з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали і наче до чого придивляються, а губи якось покривились, що ти б сказав – він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було мов позичене».