П. Мирний. "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
Панас Мирний (Рудченко).
Роман «Хіба ревуть воли,
як ясла повні?...»
Початок твору
|
Польова царівна. «Сталося це одного
чудового весняного дня. Ясне сонце було тепле й приязне. З неба линула пісня
жайворонка, в траві сюрчали коники. У такий день на серці стихають негоди,
хочеться жити й любити.
У таку днину до свого поля йшов молодий парубок літ двадцяти. Таких
хлопців можна було часто зустріти по українських селах. Відрізнявся він від
інших не одягом, не вродою, а палким поглядом темних очей. У ньому
відчувались духовна міць і хижа туга».
|
Чіпка (Нечипор) Варениченко
|
«З
дитинства виродок і байстрюк"; "ніс у серці гірке почуття ненависті
на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника"; не вірить у
справедливість, бо "немає правди між людьми"; борець за правду і
справедливість, перетворюється на розбійника та пропащу силу; вірний у
дружбі; сміливий, безбоязний бунтар; терплячий; вольовий; наполегливий.
Дитина.
1. «А й дитина ж то вийшла – на славу!
Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате,
тихе».
2. (Мотря) «Десь Чіпка
у нас буде дуже велике ледащо! – жаліється Оришці: – Йому як що робити, то
треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…»
3. «Як підріс Чіпка – став бігати, то
вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й
дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді
поб’ють та й проженуть…»
4. «– Виродок
іде! – кричить, забачивши здалеку Чіпку, білоголовий миршавенький хлопчик.
– Запороток! – підхопить інший… – Ходім до його!»
5. «Дуже любив Чіпка казки слухати. В
казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не
вигадкою, а билицею. Не раз хлопець рівняв казку до життя, а життя до казки –
і само собі міркувало, дивувалося…»
6. «Чіпка мав добру пам’ять: з неї
ніколи не виходила думка, що він “виродок”; він ніколи не забував бабиної
ради… Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось
недобре, невпокійне… розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не
прощало нікого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серці – і
виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони…»
Дорослий.
7. «На перший погляд йому, може, літ
до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній
губі, дек колись малося бути вусам; на мов стесаній борідці поп’ялося тонке,
як павутиння, волоссячко. Ніс невеликий, тонкий, трохи загострений; темні
карі очі – теж гострі; лице довгобразе – козаче; ні високого, ні низького
зросту, – тільки плечі широкі та гуди високі. Оце й уся врода. Таких парубків
часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке – дуже
палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна
сміливість і духова міць, разом з якоюсь хижою тугою…»
8. (коли зустрівся з Галею) «Після того – не впізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не
виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню
почути від його… Щастя
манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається,
хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на
його не злим оком, прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир
обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…»
9. (про себе) «Ет, толкуй… Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що
тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало… все пропало!.. І добро, і
душа пропала… бо немає правди на світі… Ав се люди, все люди… Вони в мене й
батька одняли, людоїди; вони мене ще змалку ненавиділи – з іграшок прогонили,
йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я
чорт.. е-е… Я чорт… над чортами чорт!»
10. (Христя про Чіпку) «Її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий…
Не гультіпака – лихий чоловік, гультіпака – зло людське, неправда людська! –
казало її серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п’є? То
його лихо п’є…»
11. «А Чіпка – наче таке собі діло
вигадав – кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустився берега… Допився
до того, що ні знадвору, ні в хаті нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних
ночей…»
12. (люди про Чіпку) – Воно таки правда, що цей Чіпка
був непевний…
– Такий і батько був… – І вродився так – прости, Господи!
У центрі роману образ
Чіпки – селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, який зрештою зійшов
на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки,
Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Ровесники
глузують з нього. Коли багатий Бородай за впертість прогнав Чіпку з роботи,
він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на
хазяїна й робітника…». Надто вразила Чіпку кривда, коли за право працювати на
власній землі чиновник цинічно вимагає хабара. У цей момент Чіпка втрачає
віру у справедливість. У його серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не
лише до гнобителів, але й до всіх людей. Звідси – сліпе, стихійне бунтарство
зневаженої, обікраденої людини. Під впливом лихого товариства Чіпка опустився
на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемагає
(проблиски свідомості, намагання оборонити правду, вибори в земство). Та коли
Чіпку наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежности», то
ця кривда стала останнім поштовхом, і герой свідомо стає на стежку помсти.
Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей
страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він перетворився на
кримінального злочинця. В оцінці морального падіння Чіпки автори виходили з
позицій народної моралі, керувалися тими критеріями, що добро завжди
прекрасне, а зло – потворне, огидне, бридке, хто б його не вчинив. Криваві
злочини заплямовують людину навіки. Весь розвиток сюжету підводить до
однозначного висновку: найблагородніші пориви перекреслюються злочином.
Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти кривдників зробило Чіпку
«пропащою силою».
|
Мотря Жуківна (мати Чіпки)
|
Мотря: бідна трудівниця; чесна, справедлива; любляча
та ніжна матір.
Мотря, Чіпчина мати, – справжня жінка-страдниця. Вона одна з найтрагічніших жіночих постатей в
українській літературі. Ця жінка була готова віддати заради сина все. Та, не
витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши
кривавого розбійництва Чіпки, мати
викриває його злочин. Образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і
дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське
сумління карали і злочин, і злочинця, ким би він не був. Автори виписали
цей образ на широкому
соціально-історичному тлі. На початку роману ми дізнаємося, що ця жінка
проживе своє життя трагічно: «Не судилося Мотрі щастя. Не знала вона його
змалку; не бачила дівкою, жінкою». Скільки горя вона зазнала, коли
її син пропивав майно, ображав її злими словами: «Як підстрелена горлиця
тіпається б’ється, тихо туркоче й стогне, так мати затіпалась на печі
в куточку». Однак кривду від сина Мотря забуває: дізнавшись, що його посадили
до «чорної», вона хоче побачитися з ним, розрадити його. Світлих
днів жінці судилося зовсім мало, щасливою
вона була лише тоді, коли Чіпка став господарем і одружився
з Галею. Її куце щастя перервала «поновлена» любов Чіпки до
горілки, а крапку в її материнському житті поставив син своїм кривавим
злочином. Цього жінка не змогла знести й викрила його злочин. Чесне,
хоч і нестерпно болісне рішення Мотрі має символічне значення: це
сама українська душа не приймає кривавого, мстивого шляху боротьби зі злом.
|
Іван Вареник (Притика, Остап Хрущ, Хрущов) (батько Чіпки)
|
1. «Сорочка на йому чорна; штани вибійчані,
підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через
праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових
чобіт. На взір –
чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти;
борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска».
2. «…об'явився в волості небожем Окуня – Остапом Хрущем, що літ, може, з п'ятнадцять як пішов на Дін. Уже його
й з ревізії викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам'ятали ще – коли бородатий та білий
Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце він назад
повернувся й просився в піщанську громаду».
3. «Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар:
такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде – отаманує. А через місяць йому об'явлено, що тепер
він піщанський громадянин – козак,
Остап Макарович Хрущ.
|
Баба Оришка (бабуся Чіпки, мати Мотрі)
|
Найсолодший спогад дитячих літ
Чіпки про добру і турботливу бабу Оришку. Вона була для Чіпки всім,
порадником і вихователем. Поки її дочка Мотря, працювала на панщині, бабуся
Оришка і виховувала хлопчика, і допомагала пізнати навколишній світ, і
навчала онука розповідями та казками. В Чіпці вже тліла жорстокість,
ненавистю до несправедливого світу, а старенька бабуся гасила її, як тільки
вміла, ті перші жаринки ненависті.
|
Грицько Чупруненко (друг
дитинства Чіпки)
|
Бідний сирота; доброзичливий;
працьовитий; благородний; недалекоглядний; пристосуванець; заздрісник; лицемір; егоїст; байдужий до
долі інших; корисливий; відсторонений від громадських справ.
Грицько Чупруненко мав
приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, чи навіть гірші: сирота,
батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої
родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в
Чіпки, – голодне роздолля із сухарями
чорними, як земля. Деякі його риси про’ мовисто виявляються вже в
дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; «сидів,
рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до
двору, і не журився долею Уласа». Разом із тим хлопець виростає роботящим,
адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і
«діток маленьких коло неї». «Купивши ґрунт, почув себе Грицько
зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся,
а на голоту дивився згорда». Мав намір одружитися з багачкою, але з того
нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між
людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами,
навдивовижу парою», яку старші молодшим за приклад ставили
(сироти, наймити, а стали хазяїнами!). Одначе автори роману мають сумнів
щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія – «своя сорочка ближче до тіла». Найяскравіше
вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки
заступитися за кривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому
городі, а вдома хвалився перед Христею своїм «вчинком», називав кріпаків
злодіями й голотою. Дружба Грицька з товаришем дитинства «коливається», як
стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків з грошима, то
гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із
ним товариські стосунки. Грицько – найближчий приятель дитячих літ Чіпки
– обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські
шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили
у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість.
Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане
злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша – це так само своєрідна трагедія Грицька.
«А робив – як той віл, цілий
день; спав на голій землі або на колодах; уставав тільки що на світ
благословилося та знов за роботу брався; навіть мало що їв, та й то все на
ходу: пильнував, наложував, як би більше заробити!»
«(Він) – невсипущий хазяїн.
Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що має в господі. Він
і і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з
своєю помічницею-дружиною веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на
чесну працю й дітей напрямити…»
|
Христя (дружина Грицька)
|
Бідна
сирота, загартована у дитинстві тяжкими випробуваннями; жаліслива; має
практичний розум, уміння розрадити,
підказати та застерегти від непоправних помилок.
Ідеєю
шукання правди освітлений у романі й образ Христі. Сирота змалку, вона
на все життя залишилася доброю й співчутливою людиною. Проте чи було її
існування по вінця наповнене спокоєм? Ні, передусім тому, що її чоловік
не співчував людям, був байдужим та егоїстичним. Христя відчувала, що
Грицько при потребі може зректися правди й легко змиритися з кривдою.
Христя, вийшовши заміж за Грицька, відчула радість праці на себе, спокій
родинного затишку. На відміну від черствого чоловіка, вона переймається
стражданнями інших людей. Усім серцем сприймає Христя схвильовані слова Чіпки
про бідняцьку недолю. І тільки вона
змогла побачити у своїй уяві Мотриного сина не гультіпакою та волоцюгою, як
його всі називали, а доброю людиною, яку зламало лихо. Більше того, вона вже
відчула, що її чоловік сам може
обійти правду, може легко змиритися з неправдою. І хоч важкі будні
селянського життя, щоденні хатні турботи, догляд за малими дітьми втягують
Христю в звичайне для мільйонів жінок річище, проте серце її завжди
залишається чуйним до людського горя.
|
Матня, Лушня, Пацюк (друзі
Чіпки)
|
"Пропаща
сила", ледарі, злодії, любили чарку, нехтували народною мораллю.
Лушня: був широкоплечий парнище, високий, бравий, з
хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима...
Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, – такий
балакучий.
Пацюк: собі худощавий, низький, мишастий, справжній
Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий – на селі
перший співака.
Матня: одрізнявся од усього товариства й норовом, і
околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова
величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як
стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки
горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.
|
Максим Ґудзь (Махамед) (москаль)
|
Нащадок козаків; буйний; охочий до
чарки і до бійки; єдина пристрасть - збагачення; люблячий батько.
Дуже
привабливий зовнішністю й молодечим запалом Максим Ґудзь. Ні
Максим, ні його батьки не знали кріпацької неволі (його дід Мирін зумів
свого часу відстояти козацьке звання): тому родина жила у відносному
достатку. Максим виростав жвавим і непостійним: за все брався із запалом
і швидко охолоджувався до тієї чи іншої роботи. Найбільшою розвагою для
нього, малого, була гра в бої з татарами. Так він виховував у собі
сміливість, яка виразно виявилася в поєдинку з панським бугаєм. У
парубоцькому віці Максим верховодив усіма: красивий, сильний, веселий, сміливий,
гострий на язик хлопець подобався всім ровесникам. Однак витівки його ставали
все дошкульнішими: заніс ворота на верх дуба, вимазав удові дьогтем ворота,
звів молоду дівчину… А коли полюбив горілку й почав допікати кріпакам,
батько змушений був віддати Максима в солдати. Солдатською наукою він
оволодів швидко і з часом дослужився до унтер-офіцера. Так само швидко й
опанував нечесний промисел –
«прокормлєніє»: виряджала рота кількох солдатів, щоб ті збирали
милостиню від населення, щоправда, цю «милостиню» то випрошували, то
відбирали, а то й крали. Максим одружився із злодійкуватою Явдошкою. Він
збирав данину з «прокормлєнія», а жінка –
перепродувала крадене. Під час Кримської війни Максим, скориставшись
пораненням вийшов у відставку, потім повернувся в рідний край і збудував біля
Пісок дім-фортецю. Тут він продовжив своє злочинне життя: грабував заможних і
ділився зі спільниками «здобиччю». Під час одного з пограбувань його вбили.
Здібному, кмітливому, фізично дужому, проте аморальному чоловікові така
доля судилася не
випадково. Промишляючи розбоєм, він не мстить за зло, не шукає правди, і
саме цим відрізняється від Чіпки: грабує заради наживи –
і тільки. Отже, Максим уособлює інший, так би мовити, чистий тип тієї ж
«пропащої сили». Максим Ґудзь – яскравий тип
трагічної особистості, «пропащої сили». Душа Максима рвалася до енергійного
діла, на широкий простір. Казарма зламала його небуденну силу. Максим
страждав від безглуздої служби-муштри. Горілка, до якої він звик, вимагала
грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. Повернувшись
через 30 років у село з грошима та «заслугами», Максим живе єдиною пристрастю
– збагаченням. Тому і стає Максимів хутір пристановищем грабіжників.
1. « Палкий, як порох, сміливий, як
голодний вовк, він усіх побивав, над усім верховодив... Як же дійшов до літ
та убрався у силу, – біда з ним та й годі! Високого зросту, станкий, бравий,
широкоплечий, як з заліза збитий, а до того ще меткий, як заєць, співун-реготун...
2. «Хороший
з лиця –
повновидий, рум'янець на всю щоку, з чорними, веселими очима, з чорним
лискучим усом, – він
був перший красень на селі...»
|
Явдоха Ґудзь (його дружина)
|
Злодійка-багачка, дитя
соціального дна; не має нічого святого; зневажає простих трудівників; для неї найголовніші нажива та прибуток;
ніжна та любляча матір.
|
Галя (їхня донька, дружина Чіпки)
|
"Польова
царівна", щира, добра, вразлива, справедлива, жаліслива.
Надзвичайно
трагічним постає в романі образ Галі. Вона уособлює дівочу красу,
подружню вірність і моральну чистоту –
найпривабливіші риси українського національного характеру. Саме в стосунках із Галею якнайповніше
розкриваються багатий внутрішній світ Чіпки, його кращі людські якості.
Дівчина не сприйняла способу життя свого батька й поставила коханому
умову для одруження – покинути
розбійництво.
Отже,
людина може бути сильнішою за долю, попри все вона здатна обирати шлях
добра. Галя мріяла тільки про чесне господарське життя, у своєму домі сама
все робила з радістю: «І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього
я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини?»
Дівчина щиро вірила, що
коханням відверне Чіпку від злодійства. Образ
Галі розкривається в інтимно-побутовому плані. Ця красуня, «польова
царівна», що зачарувала Чіпку з першої зустрічі й потім стала
його дружиною, зросла в злодійській сім’ї. Та все те зло, що оточувало її з
дитинства, не спотворило душі дівчини.
Добра, щира, справедлива, Галя допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до
чесної хліборобської праці. Та слабкими виявилися сили молодої жінки,
зломилися під тиском брутальних умов. Побачивши всю безодню злочинів, у яку
потрапив Чіпка, зрозумівши, що не зможе його врятувати, Галя накладає на себе
руки.
«Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками,
чудовно вилося коло білого чолі; тоненькі пасма того чорного, аж
полискуваного хмелю спадали на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі
оксамитові, чорні, – здається, сам.огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися
над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка,
метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена
байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах сдідниця, на шиї
дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно
пристало до хорошої дівоцької вроди.
|
Пани Польські
|
"Людські п'явки", жорстокі,
егоїстичні, амбітні, вважають себе "вищими" за всіх інших, безжальні, несправедливі.
|
Кінець твору
|
«Чіпчину хату опечатали,
забили.
Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Швидко після того вона й
померла.
Недалеко від Пісок насипано високу могилу, а на ній стоїть височезний
хрест. Під ним поховано вісім безневинних душ, загублених в одну ніч
"страшним чоловіком".
|
Коментарі
Дописати коментар